Article Source

Владика Богдан Данило про Перемишль його дитинства та теперішню відкритість містян до українських біженців

Упродовж тривалого історичного періоду місто Перемишль було осідком українських єпископів. Йдеться не лише про греко-католицьких ієрархів, але й про римо-католицьких та православних.

Історія цього міста бере свої початки із часів Київської Русі, коли воно вважалося важливим адміністративним та торгівельним центром. Водночас відразу Перемишль розбудовувався і як духовний центр.

Перемишль — важливе місто в історії УГКЦ

«Історично у лоні нашої Української Греко-Католицької Церкви Перемишль мав своє важливе місце. Перші згадки про перемиського єпископа були ще до моменту постання Київської Церкви. Історики говорять про те, що тут християнство почалося від учнів Кирила і Методія. Натомість римські церковні джерела говорять, що вже в XI столітті тут був осідок єпископа», — розповідає владика Богдан Данило, єпископ Пармської єпархії Святого Йосафата, який провів своє дитинство саме у Перемишлі.

У XIV ст. місто приєднали до Королівства Польського, а після першого поділу Речі Посполитої у 1772 року Перемишль потрапив до складу Австрійської імперії, а саме — до відродженого Королівства Галичини і Володимерії.

Новий виток розвитку міста розпочався із будівництвом перемишльської фортеці у XIX столітті. 1887 рік став знаковим для українців Перемишля, адже цього року було відкрито українську Перемишльську гімназію і місто отримало неформальну народну назву «Галицькі Афіни».

Після розпаду Української Народної Республіки в 1920 році Перемишль увійшов до складу Польської держави, а вже після Другої світової війни — короткий період його перебування у соціалістичній Польській Народній Республіці до 1989 року.

Дитячі роки владики Богдана Данила у Перемишлі

«Очевидно, що повоєнна історія та подальший поділ кордонів вплинув на те, що багато українців Перемишля були вивезені, — чи то в Україні, а чи у межах акції „Вісла“. Це сталося також із моєю родиною. Але у моєму дитинстві ми відразу повернулися. Багато українців у той час бажали повернутися на свої корінні землі», — продовжує розповідь про своє життя владика Богдан.

Пригадуючи про власні роки, проведені у Перемишлі, єпископ підкреслює, що у цей час українська громада могла жити церковним життям. «Однією із благодатей для українців у Перемишлі було те, що вони могли відвідувати церкву. Храм, де сьогодні знаходиться катедра Святого Івана Хрестителя, у той час був гарнізонним костелом. Проте, римо-католики виділяли для нас години, у які ми могли молитися і служити богослужіння. Дуже часто релігійне і суспільне життя українців творилося у лоні Церкви. Також у цей час існувала суботня українська школа, де діти мали нагоду вивчати українську мову, історію, культуру. Водночас діяв осередок УСКТ [Українське суспільно-культурне товариство. — ред], де відбувалися культурні заходи».

Однак, не лише своєю географічною близькістю до кордону може привабити українців місто Перемишль. Дослідник Богдан Білий в історичному нарисі «Церкви Перемишля упродовж віків» пише: «Не було кварталу у Перемишлі, де б не була українська церква». Він наводить таку статистику: протягом IX-XX ст. побудовано в самому місті й околицях більше 30-ти церков. Новітню статистику про святині Перемишля подає журналіст Павло Солодько: «Оскільки Перемишль був регіоном, де постійно змагалися Польща і Русь (Україна), королівська влада постійно будувала костели, щоб звеличити католицьку віру. У сьогоднішньому місті ‒ 27 костелів, 2 храми УГКЦ і 2 православних. Це на 70 тисяч мешканців. Відсотково костелів на душу населення більше хіба що у Ватикані, за що Перемишль і отримав титул „другого Ватикану“.

Синод Єпископів у період війни

Cьогодні у доволі цікавий спосіб через обставини війни Синод наших владик зустрічається у Перемишлі. «Донедавна Перемиська єпархія до самої смерті блаженного Йосафата Коциловського була у лоні Львівської митрополії. Тому це справді історичний момент: у той час, коли Україна палає у вирі війни, коли її рани кровоточать, за 5–7 км від кордону усі владики Української Греко-Католицької Церкви зустрічаються задля того, щоб думати про зцілення тих ран та пасторальне завдання Церкви, щоб мандрувати із сьогоднішньою людиною», — роздумує владика Богдан.

Справді, у цей час воєнного лихоліття для багатьох українців місто Перемишль стало дверима на свободу під час втечі. Щодня до Консульства України у Перемишлі сьогодні приходять понад 100 осіб, щоб виробити документи та зареєструватися. Водночас саме це місто стало першим символом гостинності та відкритості польського народу щодо біженців з України. Безліч громадських організацій, велика кількість волонтерів щоденно намагається створити домашній затишок і тепло для кожного, хто тікає від війни. Навіть якщо його подорож продовжується далі на захід і у Перемишль він завітав на одну ніч.

«Болючим образом для мене була велика кількість людей на кордоні. Саме Перемишль першим їх приймав. Я мав нагоду двічі від початку війни відвідати Перемишль. Перший раз стався укінці березня, а другий раз — у травні. Сьогодні вже третій раз із Синодом. Мене вразив напис на вокзалі у Перемишлі, де було написано: „Тут можете почувати себе у безпеці“. Проте, ті люди, які перетнули кордон, попри те, що виглядали втомленими, виснаженими переходом кордону, поводили себе чемно, гідно, допомагаючи один одному. Я бачив на власні очі, як маленька дитина взяла сумку старшому чоловікові, щоби допомогти», — каже співрозмовник.

Відкритість польського населення

«Водночас польське населення доволі гарно відкликнулося на потреби сьогоднішньої України. Часто ми себе сьогодні запитуємо: як так сталося, що повоєнний час не завжди був позначений вмінням лікувати рани між Україною і Польщею, але сьогодні потреби людей, які перетнули кордон, є надзвичайно важливими. Поляки справді відкрили свої домівки. Як згадували часто латинські єпископи, та вислужений митрополит Перемишля Юзеф Міхалік зокрема: у Польщі не існує жодного табору для біженців. Поляки старалися знайти місця для проживання у своїх домівках. Можливо, саме у такий спосіб пишеться новітня історія. Натомість поляки пояснюють це наступним чином: у 80-их роках минулого століття, коли у Польщі запровадили воєнний стан, багато поляків були змушені через Австрію тікати до Італії. Пригадуючи гостинність австрійського та італійського народів, через 40 років вони прагнуть цим жестом допомогти тим, хто перебуває у потребі», — наголошує на гостинності і щедрості польського народу владика Богдан Данило.

У неділю, 10 липня, члени Синоду Єпископів УГКЦ роз’їдуться по українських парафіях у Польщі, щоб виразити вдячність польському народові за його підтримку українців та щоб засвідчити близькість із співвітчизниками, які були змушені тікати від війни у чужу країну. «Наша зустріч на парафіях, можливість роз’їхатися по різних парафіяльних спільнотах буде у певній мірі словом подяки для польського народу. Водночас Синод прагне бути близько із людьми, відчути їхні потреби. Я надіюся, що кожен із нас зустріне у тих парафіях людей, які в останні три-чотири місяці знайшли дім на території Польщі».

Україна не сама у своїй боротьбі із Голіафом

За словами єпископа, він мав нагоду за два тижні до початку війни бути у Львові. У цей час відбувалося чергове засідання Постійного Синоду УГКЦ. «Тоді було сказано три речі, які мене надихнули. Перше — війна із Росією не починається і не приготовляється, адже вона розпочалася у 2014 році окупацією Криму та частин Донецької і Луганської областей. Друге — нас просили поза межами України говорити правду про усі злочини. Мені здається, що сьогодні кожна людина у світі знає про Україну, про Маріуполь та Бучу, про інші місця, де повторяються воєнні злочини у XXI столітті. І третє — це те, що було чітко сказано: „Це наша земля і тому ми не можемо відійти. Ми будемо воювати!“ У цій біблійній війні між Давидом і Голіафом, Україна, яка вважається слабшою у мілітарному розумінні, у кількості військової техніки, продовжує боронити свою землю і робить це ефективно».

«Бог пропонує сьогодні для нас нагоду допомогти ближньому. Коли ми у минулому читали Євангеліє про Страшний суд, воно виглядало для нас дещо теоретичним. Сьогодні ж Бог дає перед нашими очима людей, які стали біженцями, які є голодними, потребують їжі та води, потребують задоволення природніх потреб чи місця проживання. У християнський спосіб ми покликані стати для них тим домом, який вони залишили. І це змінить тих людей і дітей, які постраждали від війни. Можливо, цей час вибудує у їхніх серцях фундамент доброти, щоб вони усвідомили, що терпіння не є чимось теоретичним, але реальним. І тому воно потребує відповіді від нас», — мовив на завершення своєї розповіді єпископ Єпархії Святого Йосафата із осідком у м. Парма (штат Огайо, США) владика Богдан Данило.

Розмовляв: о. Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ