Сьогоднішній світ, особливо в умовах війни та похідних від неї проблемах, спонукає до переосмислення місця і ролі священнослужителів у суспільстві. А також до уважного погляду на тих, хто йде вчитися у семінарії: чи вони розуміють своє покликання, чи розуміють виклики перед майбутніми душпастирями та чи готові до них. Проте і нинішнє духовенство потребує нових знань, досвіду, щоби відповідати на нові запити. Зрештою, чи не доведеться парохам ставати місіонерами і йти за межі своїх парафій на пошук людей, які потребують духовної підтримки, які не чули Слова.

У листопаді у Львові пройшов вишкіл для отців-духівників і префектів семінарій УГКЦ в Україні. Головною темою була психологічно-духовна формація майбутніх пресвітерів, учасники розглянули труднощі, з якими стикається священнослужитель у сучасному світі. Навчання організувала Патріарша комісія у справах духовенства УГКЦ. У вишколі взяв участь голова комісії, єпископ Пармський УГКЦ владика Богдан Данило.

Про ці сучасні виклики перед семінаріями й духовенством, про покликання до священства і місій, про стан Церкви в діаспорі ми говоримо з владикою Богданом.

— Комісія, яку Ви очолюєте, займається, зокрема, і підготовкою священничих кадрів. Які зараз є найбільші виклики щодо покликання до священства, підготовки священників? Що зараз дається найважче?

Насамперед мусимо подякувати тим отцям, які сьогодні служать. Дивлячись в історію на священників, скажімо, покоління митрополита Андрея, які вміли відповісти на виклики, були присутні, служили людям, так само за 20 місяців повномасштабної війни маємо багато доказів того, що наші отці є з людьми, коли їм це потрібно, вони є з біженцями, на окупованих територіях. Тому передовсім нам варто подякувати сучасному духовенству за служіння. Особливо на тих територіях, де наші люди переміщалися, церкви стали місцем зустрічі, харитативної допомоги й, очевидно, літургійної і духовної.

Щодо викликів. Ми готуємо нове покоління семінаристів, семінарійна програма передбачає щонайменше 6 років для виховання. Питання: яку Церкву зустрінуть ці молоді люди? А також: хто вони? Хтось дуже розумно сказав, що маємо таких священників, яких маємо людей, — вони походять з того самого суспільства. У священничій формації є людський аспект, духовний аспект, пастирський, академічний. Очевидно, коли ви вже маєте 19–20 років, то вже сформовані як людина. Семінарія старається це продовжувати.

Тому для нас головним аспектом буде поглянути, які потреби мають сьогодні семінаристи і як можемо їх підготувати до того, щоб вони послужили краще для тих людей, до яких будуть послані. Знаємо, що напевне будуть кризи війни, буде питання духовного та психічного здоров’я тих вірних, для яких вони служитимуть. Повернеться велика кількість військових. Капеланство вже стало частиною військової структури Збройних сил України.

— Чим керуються хлопці, які приходять до семінарій? Ті, що приходять тепер, напевно, відрізняються від тих, що приходили на початку чи в середині 90-х? Чи є покликання до священства? Який світогляд у тих, що хочуть вчитися на душпастиря?

Ну, слава Богу, ми не бачимо ще великого падіння покликання. Хоча помітно, бо при вступних іспитах до семінарії колись було 4–5 осіб на місце, а сьогодні вже починає бути так, що приходить така кількість, яку не треба відсіювати. Очевидно, що є вступні іспити, потім співбесіди. Надія є.

Частина приходить у трошки старшому віці, тобто в них, я думаю, це рішення щодо дороги життя вже більш сформоване. Так колись не було. Наприклад, одного року майже 40 % вступників нашої Київської Трьохсвятительської духовної семінарії вже мали вищу освіту. Це були ще молоді люди, мали по 22–23 роки, неодружені, але відчували поклик до служіння. Це — здоровий принцип, люди вже більше знають, чого хочуть. Та й сама формація чи, наприклад, підготовчий курс, як у Львівській духовній семінарії, дають час, за який хлопці можуть побачити себе в майбутньому служінні.

— А яка ситуація в діаспорі?

У діаспорі, на жаль, бачимо спад. Серед викликів, з якими має справу Церква, — секуляризація суспільства. Наприклад, покоління тому більшість покликань у нас було з Америки. Тепер зросла кількість священників з України ― вони служать у більшості наших парафій.

З розсіянням наших людей чи новими біженцями в Європі в нас не було би стількох священників, які могли б послужити в цих місцях. Водночас наші семінарії в Україні вже підготовляють кадри нового священства для місійної праці на поселеннях. Знаєте, бути священником в Америці чи Канаді — це не вищий стандарт життя, це справді служіння.

— Я колись давно спілкувався зі священником із Чиказької єпархії. Він сказав, що його найдальші парафіяни живуть за 750 кілометрів від храму і він мусить їх відвідувати, бо вони не завжди можуть приїхати до нього. А чи є якісь зміни в тому плані, що певні штати стають більш українськими й виникає потреба засновувати нові парафії на «українській» карті Америки?

Так, американське суспільство дуже мобільне. Очевидно, наші люди, які приїжджають, також стають частиною того суспільства. Передовсім цьому сприяє праця. Наші громади колись були головно в Нью-Йорку, Пітсбурзі, Західній Пенсільванії. Це — ті місця, де наші люди 100 років тому приїжджали й могли працювати на різних фабриках, у шахтах. Сьогодні вони переміщуються більше на південь. У нашій єпархії Святого Йосафата колись ми не мали парафій у Північній та Південній Кароліні і Джорджії, а за останні 9 років свого служіння ми відкрили 9 місійних парафій у тих околицях. І в деяких із них богослужіння зараз відбуваються щонеділі. Але ще не всюди маємо свій храм, часто використовуємо храми Латинської Церкви, але це приємний доказ того, що наша Церква розвивається. Проте, знову ж таки, звідти, де працю втратили, українці переїжджають. Тому колишні великі парафії стають набагато меншими.

— Здається, в УГКЦ немає семінарій, які спеціально готують місіонерів. Але чи відбуваються якісь зміни в навчальній програмі, які враховують, що священники працюватимуть у середовищі, де вони фактично є місіонерами, що вони прийдуть не на готові парафії, а муситимуть їх створювати?

Так. Ще за часів, коли владика Йосиф Мілян очолював Місійно-пасторальний відділ, він зустрічався з нашими студентами п’ятого курсу й заохочував їх до праці на місіях. Ішлося насамперед про ті місця, де справді потребуємо наших отців, наприклад, Казахстан, території балтійських республік. Тепер маємо нові виклики, нові структури, нових біженців, особливо в Європі: в Іспанії, Португалії, Італії та інших країнах. Скажімо, лише в Італії Літургія у неділю постійно служиться, здається, у понад 150 місцях. Вони стають більшими за деякі наші старі єпархії.

Тому в семінаріях викладають курси місіології. Семінаристів заохочують до цієї справи через ті зустрічі з Місійно-пасторальним відділом, які щорічно відбуваються для четвертих і пʼятих курсів.

— Наше суспільство секуляризується і в Україні також. Є виклики, які можуть переростати у скандали, а суспільство все частіше ставиться упереджено до Церкви. Священник може приходити в середовище, територія якого вже не «місійна», але до нього ставляться прохолодно, не розуміють, навіщо їм ця парафія. Або ж ставляться до храму як до місця, що ти прийшов і тут мають (чи навіть зобов’язані) забезпечити твої потреби, відслужити для тебе треби і тебе тут більше ніщо не тримає.

Чи відбувається, можливо на рівні програми викладання в семінаріях, переосмислення того, що молодим душпастирям доведеться служити в середовищі, якщо не ворожому до Церкви, то чужому, прохолодному, пояснювати свої завдання людям, які цього не розуміють? Тобто, це вже не та ситуація, яку колись змальовували так: отець сказав, що так має бути, і парафіяни без запитань це роблять.

Я думаю, що ми багато що недооцінюємо. Молоді люди вже живуть у тих обставинах. Надіюся, ті, хто приходить до семінарії, керуються Божим покликом і це найкращі зі суспільства. Але вони живуть у середовищі, мають своїх товаришів, яким 12–16 років. Наведу цікаві дані соціології від CARA (Center for Applied Research in the Apostolate а Georgetown University in Washington, DC), який опитує католицьке і некатолицьке суспільство Америки. Ми завжди думали, що молоді люди вирішують залишити церкву, тобто перестати до неї регулярно ходити, коли йдуть в університети, бо покидають дім, де зазвичай батьки ще стараються вкоренити християнські принципи. Опитування свідчить, що вони роблять це ще у віці 12 років, тобто вони ще з мамою й татом ідуть до церкви, але десь підсвідомо вже відчувають, що не хочуть бути її частиною. Це дуже серйозний виклик для нас як Церкви, тому що ми маємо підійти до тих людей тоді, коли вони ще є в Церкві. Це вимагає від нас нового масштабного підходу до служіння тим людям. Це не лише відвідування богослужінь, а повне християнське життя з тими людьми.

Це може бути наша дияконія. Христос дуже часто говорить, що будете пізнавати їх по їхніх ділах. Сьогодні молоде суспільство більше чутливе до служіння ближньому. Коли вони побачать у Церкві правдиве обличчя тих, хто готовий послужити тому, хто у потребі, вони, можливо, віддзеркалюватимуть це у своєму житті. Нам також треба підготуватися до того, що Церква буде меншою, вже не такою масштабною, яку хочемо бачити. Але церковне й громадське життя людей, які є в Церкві, дай Боже, даватиме приклад іншим для наслідування і вони зростатимуть.

— У різні епохи Церкви були ситуації, коли священники змінювали погляди на своє служіння, наприклад, після Другої світової війни був рух робітників-священників, які здобували технічну чи якусь іншу освіту й ішли працювати на підприємство, де починали місіонерити. Зараз популярний рух, коли люди у своїй професії, на своїх робочих місцях стають місіонерами. Це не священнослужителі, а прості миряни. Ми маємо в Україні, наприклад, серед протестантів, такий рух місії у професії і в нас навіть є такий проєкт — «Віра в професії». Це про те, як людина у професійній діяльності може виражати свою віру, бути місіонером чи просто порядною людиною. Можливо, ви вже бачите, що варто було би змінювати, на що б треба було націлюватися?

Думаю, перше ― жити Христом і просити людей, щоби вони старалися віддзеркалювати це у своїх родинах. Я згадував приклад 12-літних людей, які вже думають залишати церковні громади, хоча вони ще дуже молоді. Друге ― це нам, священнослужителям, старатися бути в усіх ділянках власного служіння, але не забувати, що 90 % Церкви чи й більше ― миряни. Треба старатися виховувати їх до цього служіння. Ви наводили як приклад протестантів. Ці самі принципи мали б існувати у громадах Католицької Церкви. Це — люди, які, перш за все, живуть Христом, які готові ділитися назовні, так що старатимемося в цих аспектах працювати. Щодо священнослужителів, то бути присутнім у тих місцях, де зустрічаємо людину, і старатися її приводити ближче до Христа.

— Яка зараз ситуація в Америці з покликаннями до монашества? Чи є такі молоді люди, що не просто хочуть стати священниками, а мають покликання до монашества?

Серед латинників часто класичні, консервативні чини починають мати молодші покликання. У нас, на жаль, відчуваємо брак. Були старші покликання, є одиниці серед вступників, наприклад, з нашої єпархії молодий чоловік вступив до монастиря в Каліфорнії і шукає себе, хоче побачити, чи це його покликання. Очевидно, ми завжди не мали великої кількості монахів. Жіночі й чоловічі монаші покликання — серйозний виклик для нас як Церкви. Трошки врятували нас декілька покликань з України, які наважилися для своєї місії переїхати до Америки й служити тут.

—  Я бачив колись, що в українських греко-католицьких монастирях були іноземці. Чи є зараз зацікавлення східно-католицькою традицією серед іноземців у США?

Так. Вони, можливо, походять з іншої частини світу, але коли йдеться про принципи, то східне богослов’я, іконографія, музика дуже важливі для їхнього духовного життя. Ми маємо приклади і на півдні США, де прийшло багато іспаномовних людей і стали частиною наших парафій. Богослужіння ведуться англійською й українською мовами. Маємо дяка, який може проповідувати іспанською, бо є така потреба для людей, які знайшли дім у нашій Церкві і для яких близьке східне богослужіння.

Наша Церква відкрита для всіх. Щомісяця є родини, які просять про причислення їх до нашої Церкви. Вони і з некатолицьких Церков, і римо-католики, які приходили до нас якийсь час і наважилися стати частиною нашої Церкви за дозволом місцевого латинського єпископа. Ми просто хочемо допомогти людям знайти дім у тому місці, де вони почуваються добре.

— Чи за майже два роки повномасштабної війни зросло зацікавлення нашими обрядами, культурою, Церквою? Чи почали приходити люди, які хочуть більше знати про те, хто такий Ukrainian?

Ми відчуваємо це особливо на тих культурних заходах, які дуже часто відбуваються при парафіях. Багато людей просто почали приходити, щоб підтримати нас. Ми відчули, наскільки важлива підтримка зовнішнього світу для нас. Слава Богу, ми її маємо. Чи ці люди вступили до наших церков? Я не знаю. Але мали таких багато і до того.

— Яку роль відіграють ці фестивалі? Як місцеві люди реагують на те, що в нас відбувається? Чи є можливість об’єктивно донести інформацію? Чи відіграють фестивалі дипломатичну роль?

Безсумнівно. Перш за все, вони завжди були місцем присутності нашої Церкви в американському суспільстві. Вони були для тих людей, які, наприклад, хотіли стати нашими членами, ближче пізнати цю Церкву. Але сьогодні, думаю, кожна наша громада стає немовби амбасадором і присутністю України в ширшому світі. Люди приходять, вони дуже часто зацікавлені реаліями нашого життя, війни. Часто хлопці, які потерпіли внаслідок воєнних дій і потребують медичної опіки в Америці, отримують допомогу та підтримку в лікуванні якраз від людей, з якими познайомилися на таких фестивалях.

— Є дуже відомий іспаномовний український греко-католик, соціолог релігії Хосе Казанова. Якось він розповідав, що у країнах Латинської Америки в один час мільйони людей перестали бути католиками. Це було спричинене тим, що змінилося ставлення жінки до себе, вона більше не готова була терпіти насильство від чоловіків, які були виховані в тому, що принижувати жінку, ― це нормально. Почалися розлучення. Розлучена жінка не могла йти до Причастя і за якийсь час втрачала бажання йти до церкви. Колись жінка брала чоловіка й дітей і йшла з ними до церкви. Вона перестала ходити і вони, відповідно, теж. Зараз така ситуація, що багато подружжів розходяться. Чи є якесь бачення Церкви, що потрібно робити, крім підготовки до подружнього життя? Який давати шанс людям, які не можуть приступати до Причастя, бо вони розлучені або вдруге одружені? Які можливі кроки назустріч, щоб вони не відходили від Церкви?

Перш за все, треба, щоб вони знали, що є дітьми Божими. Я б заохочував тих, які з тієї чи тієї причини не є вже в сакраментальному подружжі, щоб вони поглянули на причини розлучення. Як ви знаєте, у Церкві можна отримати уневажнення шлюбу. Ці речі обговорюють ще на підготовці до подружнього життя. Якщо ж такого визнання шлюбу недійсним не можна отримати, треба, щоб люди пам’ятали, що Церква ― це дім Божий і щоб вони були присутні там, навіть якщо не мають права приступати до тайн, щоб вони принаймні були в домі молитви, щоби своїм життям старалися віддзеркалювати християнське життя. Також служіння для інших ― це буде чудовий приклад для їхнього розвитку.

— Маємо непоодинокі випадки, пов’язані з тим, що Православні Церкви дозволяють розлучення. Частина греко-католиків, які не могли отримати уневажнення шлюбу, йшли до православних, бо там одержали розлучення. Це стосується сімей, де один є православним. Розлучення у Православній Церкві в УГКЦ не визнаються, то такі віряни нерідко й залишаються у Православній Церкві, хтось іде до протестантів. Чи можливо, що Церква бодай частково перегляне цей момент?

Думаю, якщо буде, то переглядатиме разом зі всією Вселенською Католицькою Церквою. Там були питання в деяких богословів щодо доступу до таїнств. Як знаємо, у Католицькій Церкві сакраментальне життя, таїнства дуже важливі. Тому потрібна серйозна підготовка до подружнього життя, особливо супровід людей, які починають мати якісь проблеми в подружжі. Щоб вони не боялися, коли виявляється та проблема, підійти до людей у церкві чи до психологів, щоб їх супроводжували. Багато речей можна полагодити, але якщо ми дозволяємо, щоб вони накопичувалися, то люди з часом стають чужими один для одного й розлучаються. Тому варто помогти їм перед тим, як проблеми починають, бути серйозними.

Думаю, у кожному подружжі є виклики, але якщо є двоє людей, які люблять один одного й готові працювати, то це подружжя стає тільки кращим і також кращим місцем для виховання дітей.

— Далеко не кожен священник може бути психологом-консультантом. Чи не треба тим священникам, які мають бажання, давати можливість здобути світську освіту, яка може їм бути корисною, починаючи від психології, соціальної роботи, журналістики тощо? Чи є потреба підвищення кваліфікації не лише у плані самоосвіти, а й здобуття другої чи й третьої вищої освіти?

Ці виклики нам показують це. Ми б заохочували отців, які були б готові йти на навчання і відповідати на ті потреби в житті Церкви. Через постійну священничу формацію отці, звичайно, мають курси, на яких заторкують питання психології, медіа чи супроводу подружжів. Але якщо були б отці готові йти на другу освіту в тих сферах, то це тільки допомогло б їм служити тим, до кого вони послані.

— Зараз у Католицькій Церкві в дусі синодального руху почали призначати на високі церковні посади мирян чи монахинь. У Греко-Католицькій Церкві миряни віддавна мали певні «ніші», де працювали, наприклад, господарська й економічна сфери. Де, на вашу думку, є можливості, щоб миряни більше відчували своє покликання у Церкві? Не просто приходити й відходити — були прихожанами. Колись була програма «Жива парафія», яка мала гарні результати. Що потрібно зараз?

Синод нашої Церкви впровадив наступну програму ― «Надія, до якої нас кличе Господь». Вона повинна провадити нас до 2030 року і також має свої принципи, серед яких душпастирське навернення. Це не лише в розумінні священнослужителів, а взагалі кожного переосмислення нашого життя, близькість до бідних, а особливо ― до біженців, інші аспекти.

Щодо структури, то маємо гарні приклади. Вже в нас, у діаспорі, а також в Україні є церковні комісії, які очолюють монахині чи миряни. Але нам більше потрібно думати про людей в поодиноких парафіях, щоб вони долучалися до служіння — чи як катехити, чи як ті, які можуть займатися літургійним життям. Нам, здається, треба більше розуміти культуру сутності мирян. Ми не раз в суспільстві й Церкві думаємо, що декотрі речі немовби зарезервовані для клиру, який мав би провадити, а іншими — займатиметься пересічний мирянин у храмі. Думаю, що діалог чи мозаїка тих двох елементів тільки допоможе Церкві відповісти на актуальні виклики світу.

— Зараз уже стало майже модним ставити запитання, чи допустиме якесь служіння у формі священства щодо жінок. Ми розуміємо, що Католицька Церква досить консервативна щодо цього питання і пояснює, чому вона такою є. Але знову ж таки, згадується у минулому про служіння дияконес чи інші такі речі. Як Ви думаєте, до якого рівня Церква може дійти, щоби збільшити присутність жінок?

Думаю, ми забуваємо, що жінка має дуже важливу роль у служінні Церкві. Наприклад, маємо свято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Її присутність, Її формація до того, щоби стати Богородицею, Мамою Христа, важливі. Дуже часто люди, які хочуть підняти питання дияконії, забувають, що тут йдеться про служіння жінок. Якщо поглянемо в документи з минулого, то там виразно написано, що це було служіння. Дуже часто жінки були прив’язані до елементів хрещення — пригадаймо, що в перші століття християнства обряд хрещення часто здійснювався у зрілому віці і там жінки брали участь.

У сучасному світі, коли поглянемо на кожну парафіяльну громаду, то жінки ― це ті, хто часто є ведучими в парафіях, вони займаються дияконією у розумінні допомоги ближнім, катехизацією теж переважно займаються жінки. Тому, думаю, що роль для них відповідна й потрібна. Церква є матірʼю, жінка завжди має принципи материнства. Нам треба відкривати їхні таланти й дозволяти їм розвивати їх у житті Церкви.

— Чи може жінка служити саме біля престолу? Виконувати там якісь функції?

Католицька Церква покликання до клиру бачить передовсім чоловічою справою.

— Якось священник з Америки мені розказував, що на його парафії майже не має малих хлопців, які б могли в церкві бути послушниками. Зате є багато дівчат, які хотіли би прислуговувати. Чи можна зробити щось для дітей, щоб вони самі хотіли йти до церкви, щоб церква була не тим місцем, куди мама змусила ходити, а тим, де їм добре, де хочеться бути? Чи могла би бути рівність у такому питанні?

Ми колись мали Марійські дружини, де дівчата також брали участь у служінні. Думаю, треба гнучко подивитися на їхню роль. Ми вже маємо сьогодні часті випадки, коли Апостола чи щось таке в наших церквах читають жінки, ця роль для них відкрита.

— Зараз нерідко виникають різні ситуації, коли Церкву чи її представників звинувачують у певних гріхах і кажуть, що їй варто швидше реагувати на них. Наприклад, згадують, що за часів папи Івана Павла ІІ, якого ми вважаємо святим, було досить багато випадків сексуального насильства в Церкві й інші речі, на які Церква старалася не звертати уваги. Як змінюється ставлення Церкви до тих випадків, якщо вони є? Чи є розуміння, що ми живемо в інформаційному світі, де все буде відоме, навіть те, чого не було насправді?

Безпека дітей і людей, які не мають можливості самозахисту, стала законом Церкви, принаймні Католицької. Апостольський лист «Vos Estis Lux Mundi» ― цей документ зобов’язує дотримуватися тих принципів і тут, в Україні. Кожна єпархія мусить проходити тренінги щодо безпеки дітей і малолітніх. І також є принципи оголошування: якщо десь є підозра, що була вчинена кривда дитині, то сьогодні Церква дуже відкрито до того підходить.

Помилки минулого вчать нас, що ми мусимо бути більш прозорими. Остаточний принцип такий, щоб Дім Божий ― Церква й усі прицерковні дії, організації були безпечним місцем для дітей. Думаю, кожна людина хоче, щоб Церква стала тим місцем, де діти можуть відчувати себе в безпеці.

— Чи є якийсь механізм перевірки людей перед тим, як вони йдуть у семінарію, щоб вони не стали тими, хто дискредитує Церкву?

Думаю, що так. Є співбесіди із психологами. А ще ця людина 6–7 років перебуває в середовищі, де є духівники і префекти, які стежать за тим і стараються перш за все дозволити тій людині пізнати себе. За священниче покликання й життя кожен із нас відповідає передовсім формаційно. Також маємо старатися, щоб люди, які могли би скривдити Церкву, не стали священнослужителями. Найчастіше, щоб вони самі дозріли до того, що це не є їхня дорога.

Я хочу попросити ваших читачів, щоб вони молилися про нові покликання і добрих душпастирів. Сьогодні Церква ще має священнослужителів, але не забувайте, що час біжить швидко, і нам треба завжди мати добрих ревних священників. Ми маємо памʼятати молитися за них. А також хотів би попросити, щоб батьки були готові підтримувати релігійне життя, бо дуже часто батьки є тими, хто знеохочує дітей до цього служіння. Людське життя коротке. Я маю товариша, який був лікарем перед вступом до семінарії, бо також батьки не були зацікавлені в такому служінні. Але він не зміг віднайти себе як лікар і вступив до семінарії пізніше, бо священниче покликання було для нього важливим.