Сьогодні, 22 травня 2021 року, владика Богдан Данило, єпископ Пармської єпархії святого Йосафата УГКЦ у США, відзначає своє 50-річчя. Святкує його він на батьківщині з батьками — у Перемишлі. Зараз владика перебуває в Україні, і в програмі «Відкрита Церква» розповідає про життя «над ріками» на двох континентах, про дорогу до покликання і Україну, яка була і є у його серці завжди.

Владика Богдан Данило очолив Пармську єпархію святого Йосафата у листопаді 2014 року, був секретарем Патріаршої комісії духовенства УГКЦ, є директором Асоціації українських католиків в Америці та членом Ліги українських католиків Америки.

«Ваше служіння як єпископа є прикладом доброго пастиря для тисяч вірних нашої Церкви, які у пошуках кращої долі опинилися на теренах США… Ви стали захисником їхніх прав і свобод, охоронцем нашої культури та ідентичності, ревним проповідником Христової правди», — йдеться у привітанні Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава з нагоди ювілею владики Богдана Данила.

Сам владика розповідає, що почувається на 21 рік, думає починати нову молодість і збирається потанцювати з перемишльським ансамблем, у якому танцював у дитинстві. Займається спортом, любить воду — каже, що завжди жив біля рік, колись — біля Сяну, тепер — на Міссісіпі. Каже, що треба радіти сонцю, яке світить для всіх, радіти життю до останнього дня, бути цікавим до світу, працювати, щоб бути щасливим і розвиватися. Зауважує, що Україна змінюється дуже швидко — швидше, ніж західний світ, і слід бути свідомими цих змін, розуміти і брати участь у них, скеровувати їх у добре русло.

Владика Богдан народився у Перемишлі — місті, яке вважає своїм містом, і яке у ХХ столітті пережило складні часи, зокрема у стосунках між поляками і українцями, що ще потребують осмислення і зцілення. Єпископ розповідає, що, попри все, завжди почувався українцем — так виховували батьки. Щосуботи й неділі ходив до недільної української школи, вдома розмовляли українською. Вивчав філософію у Люблінському католицькому університеті. У 1992 році емігрував до США, батьківщини свого діда, де продовжив навчання, і в 1996 році прийняв священниче свячення. Продовжив богословські студії у Папському університеті Томи Аквінського в Римі, після повернення до США був призначений ректором Стемфордської семінарії святого Василія Великого.

Чи є зараз проблема із новими покликаннями до священства — у секуляризованому світі, який переживає нову екзистенційну кризу?

«Покликання є віддзеркаленням життя Церкви, — каже владика, який багато років займався цими питаннями у Патріаршій комісії УГКЦ. — Чому ми до сьогодні мали багато покликань? Тому що наша Церква за останні тридцять років зростала — молода Церква дарує й нові покликання. Церква проходить свої періоди, але якими вони є і будуть, залежать і від нас, священиків, і від вірних. Чи нам справді потрібна Церква? Чи це — раз на тиждень в неділю піти до храму? Знаєте, християнське життя — це життя родини, і у цей карантинний рік Церква справді могла жити вдома, як домашня Церква. І вона так і буде відроджуватися, як і покликання».

На покликання впливає і загальний стан суспільства та його цінностей — за словами владики, в Америці це досить відчутно. Але, хоч би як там було, якщо це покликання в людині є, то, попри все, поверне її на свою дорогу, і таких прикладів багато.

«Церква буде такою, якими будемо ми, — каже владика. — Семінарія може навчити богослов’ю, проповідництву, співу, але, як колись мудро сказав митрополит Перемишльський, священники є такими, якими є люди навколо. Якщо наші родини будуть духовно здоровими, зможуть навчити дитину бачити добро в іншій людині, бачити у ній обличчя Христа — ми будемо мати покликання. Думаю, до цього в Україні на сьогодні треба бути дуже уважними… І, з іншого боку, сам священник може стати добрим прикладом, пробудити бажання „хочу бути таким, як він“. Чому люди обирають це покликання? Це відбувається дві тисячі років. Гоніння Церкви в Україні не знищило її. Сподіваюся, що й добробут, зокрема, в Америці, також не знищить цінностей і вартостей людини».