«Ця війна стала для мене реальною». «Сьогодні для мене війна — це війна моєї дальшої родини, яка проживає на Тернопільщині, це війна моїх друзів, священників, співбратів, семінаристів, які змушені були втікати із Києва, щоб знайти місце для навчання і формації у Західній Україні», — мовив владика Богдан Данило.

Упродовж 25 березня — 1 квітня владика Богдан Данило, єпископ Пармської єпархії Святого Йосафата, відвідав польсько-український кордон, щоби зустрітися із українськими біженцями та виявити близькість американських українців із стражданнями українського народу. Окрім того, єпископ мав низку важливих зустрічей для покращення побуту українців у Польщі. Однак, про все по порядку у нашій із ним розмові.

Ваше Преосвященство, що це за візит на польсько-український кордон та яка його основна мета?

Мене звати Богдан Данило. Я є єпископом Єпархії Святого Йосафата із осідком у м. Парма (штат Огайо, США).

Від 25 березня до 1 квітня я мав нагоду побувати на польсько-українському кордоні поміж містами Перемишль, Медика та Шегині у Львівській області. Ціллю мого перебування було відчути реальність наших біженців.

Ще перед війною 9 лютого я був у Львові, мандрував вулицями його центру, традиційно зайшов на каву у «Світ кави». У той час, спілкуючись із моїми друзями, коли у Сполучених Штатах ми вже гаряче обговорювали вторгнення Російської Федерації в Україну, люди в Україні просили мене пригадати три речі. Перша річ: війна не розпочинається, але війна вже триває від 2014 року, коли Російська Федерація анексувала Крим і забрала землі Луганська і Донеччини. Друга річ: прохання про донесення правди. І третє: ми залишимося тут і будемо воювати, адже це наша земля. І сьогодні цих три речі у дійсності сповнюються із кров’ю, терпінням і потом тих, які гинуть чи тікають з регіонів війни. Натомість наші молоді юнаки та юначки, які воюють у Збройних Силах України здійснюють це третє завдання війни за свою землю.

Коли я побачив зображення на американському телебаченні людей, які пересікають цей кордон між Шегинями, Медикою та Перемишлем, я відчув свою потребу бути із ними. Для мене це особливий досвід, адже я виріс у Перемишлі, я ходив там до середньої школи. Отож, для мене бачити цей кордон, — кордон, який я так часто пересікав, — було надзвичайно важливо.

Окрім того, згідно із багатьох новин та Вашої особистої сторінки у Фейсбук, Ви також мали низку зустрічей. Що можете про них розказати?

Моя поїздка до Перемишля та польсько-українського кордону не завершилася лише на зустрічах із тими, хто його пересікає та побуває у місті, де хоча б частково відчувають себе у безпеці, волі та позбавлені загрози, що кулі чи снаряди можуть впасти на їхні голови чи голови їхніх близьких та дітей. Я також хотів побачити, як виглядає допомога Польської Держави. Я відвідав три місця. Я прилетів до Кракова, де насамперед зустрівся із тими, хто перебуває на вокзалі, а відтак прямує у різні міста чи це Польщі, а чи Європейського Союзу. Відвідав також місто Ґданськ, де остаточно поселюється частина біженців із України. І насамкінець відвідав сам Перемишль — перше місто, що зустрічає наших біженців.

Боляче дивитися на картину лише дітей та жінок, тому що чоловіки воюють. Ці люди є справді скитальцями. Вони перебувають на вокзалі або їдуть на чужину, вони не знають місця, до якого вибираються. Якщо хтось має знайомих чи родину, то направляється до них. Проте, багато їде не знаючи нікого. Тому кожна людина, яка їх зустрічає, дає їм нагоду зустріти люблячого брата чи люблячу сестру.

Справді, цього року у часі Великого посту Бог дарує нам через цю страшну війну можливість жити правдами, про які Він питатиме нас під час Свого другого славного пришестя: «Я був голодний, а ви мене накормили», «Я був спраглий, а ви мене напоїли», «Я був чужинцем і ви мене прийняли». Ми сьогодні як Церква маємо можливість зустріти цих людей саме у тій хвилині їхнього життя, коли вони терплять.

Я також мав нагоду зустрітися із Консулом України в Кракові і побачити, як він сім днів на тиждень, майже день і ніч, приймає людей, які потребують чи то оформлення документів, чи доброго слова, а чи знання про те, що вони перебувають на частинці України, яка не є у небезпеці.

У Ґданську я відвідав школу та нашу громаду. Це відбулося у неділю під час церковних богослужінь. Польська Держава бажає, щоб молоді юнаки та юначки, які прибувають із України, відразу йшли до шкіл. Це стосується як маленьких дітей із 1 по 8 клас, так і старших школярів, які вже вивчають термінологію певних наук: математики, фізики, біології, хімії. Це — молоді люди, вони зранені, але водночас сильно відчувають присутність інших. Тому мені приємно було бачити їхніх польських друзів, особливо там, аж поблизу Балтійського моря, які щиро вітають їх та стараються створити їм новий дім у той час, коли чекають завершення цієї війни.

З Вашого власного досвіду побаченого, як сьогодні виглядає прикордонна зона? Які емоції Ви пережили, побачивши тих, хто тікає від страждань війни?

На польсько-українському кордоні у Перемишлі та Медика-Шегині з української сторони я мав нагоду під проводом начальника прикордонної зони побачити усі місця: їхній офіс, де вони технічно приготовляються вітати таке велике число біженців, місце, де наші люди переходять і вперше бачать кордон Євросоюзу та Польщі, подають свої документи і входять у це частково безпечне для них місце. Яскраво це видно на вокзалі у Перемишлі, де на плакаті синьо-жовтого кольору написано: «Ви тут у безпеці», «Ви тут є свобідні». Наші люди насправді пересікають кордон із різними документами: дехто встиг взяти паспорт, а дехто пересікає із свідоцтвами про народження. Однак польський уряд дозволяє їм увійти та реєструє.

Важливо також пригадати, що у Перемишлі відкрили українське консульство, де люди, які не мають повного пакету документів, можуть прийти і продовжити свій паспорт, вписати дитини чи отримати спеціальний документ із фотографією, який засвідчуватиме особу. Відтак цей документ дозволить надалі людям одержати допомогу від держави та мандрувати навіть за кордон. Консул України у Перемишлі казала мені, що канадійський уряд готовий давати візу на підставі такого документу.