Владика Богдан Данило про Перемишль його дитинства та теперішню відкритість містян до українських біженців

Упродовж тривалого історичного періоду місто Перемишль було осідком українських єпископів. Йдеться не лише про греко-католицьких ієрархів, але й про римо-католицьких та православних.

Історія цього міста бере свої початки із часів Київської Русі, коли воно вважалося важливим адміністративним та торгівельним центром. Водночас відразу Перемишль розбудовувався і як духовний центр.

Перемишль — важливе місто в історії УГКЦ

«Історично у лоні нашої Української Греко-Католицької Церкви Перемишль мав своє важливе місце. Перші згадки про перемиського єпископа були ще до моменту постання Київської Церкви. Історики говорять про те, що тут християнство почалося від учнів Кирила і Методія. Натомість римські церковні джерела говорять, що вже в XI столітті тут був осідок єпископа», — розповідає владика Богдан Данило, єпископ Пармської єпархії Святого Йосафата, який провів своє дитинство саме у Перемишлі.

У XIV ст. місто приєднали до Королівства Польського, а після першого поділу Речі Посполитої у 1772 року Перемишль потрапив до складу Австрійської імперії, а саме — до відродженого Королівства Галичини і Володимерії.

Новий виток розвитку міста розпочався із будівництвом перемишльської фортеці у XIX столітті. 1887 рік став знаковим для українців Перемишля, адже цього року було відкрито українську Перемишльську гімназію і місто отримало неформальну народну назву «Галицькі Афіни».

Після розпаду Української Народної Республіки в 1920 році Перемишль увійшов до складу Польської держави, а вже після Другої світової війни — короткий період його перебування у соціалістичній Польській Народній Республіці до 1989 року.

Дитячі роки владики Богдана Данила у Перемишлі

«Очевидно, що повоєнна історія та подальший поділ кордонів вплинув на те, що багато українців Перемишля були вивезені, — чи то в Україні, а чи у межах акції „Вісла“. Це сталося також із моєю родиною. Але у моєму дитинстві ми відразу повернулися. Багато українців у той час бажали повернутися на свої корінні землі», — продовжує розповідь про своє життя владика Богдан.

Пригадуючи про власні роки, проведені у Перемишлі, єпископ підкреслює, що у цей час українська громада могла жити церковним життям. «Однією із благодатей для українців у Перемишлі було те, що вони могли відвідувати церкву. Храм, де сьогодні знаходиться катедра Святого Івана Хрестителя, у той час був гарнізонним костелом. Проте, римо-католики виділяли для нас години, у які ми могли молитися і служити богослужіння. Дуже часто релігійне і суспільне життя українців творилося у лоні Церкви. Також у цей час існувала суботня українська школа, де діти мали нагоду вивчати українську мову, історію, культуру. Водночас діяв осередок УСКТ [Українське суспільно-культурне товариство. — ред], де відбувалися культурні заходи».

Однак, не лише своєю географічною близькістю до кордону може привабити українців місто Перемишль. Дослідник Богдан Білий в історичному нарисі «Церкви Перемишля упродовж віків» пише: «Не було кварталу у Перемишлі, де б не була українська церква». Він наводить таку статистику: протягом IX-XX ст. побудовано в самому місті й околицях більше 30-ти церков. Новітню статистику про святині Перемишля подає журналіст Павло Солодько: «Оскільки Перемишль був регіоном, де постійно змагалися Польща і Русь (Україна), королівська влада постійно будувала костели, щоб звеличити католицьку віру. У сьогоднішньому місті ‒ 27 костелів, 2 храми УГКЦ і 2 православних. Це на 70 тисяч мешканців. Відсотково костелів на душу населення більше хіба що у Ватикані, за що Перемишль і отримав титул „другого Ватикану“.

Синод Єпископів у період війни

Cьогодні у доволі цікавий спосіб через обставини війни Синод наших владик зустрічається у Перемишлі. «Донедавна Перемиська єпархія до самої смерті блаженного Йосафата Коциловського була у лоні Львівської митрополії. Тому це справді історичний момент: у той час, коли Україна палає у вирі війни, коли її рани кровоточать, за 5–7 км від кордону усі владики Української Греко-Католицької Церкви зустрічаються задля того, щоб думати про зцілення тих ран та пасторальне завдання Церкви, щоб мандрувати із сьогоднішньою людиною», — роздумує владика Богдан.

Справді, у цей час воєнного лихоліття для багатьох українців місто Перемишль стало дверима на свободу під час втечі. Щодня до Консульства України у Перемишлі сьогодні приходять понад 100 осіб, щоб виробити документи та зареєструватися. Водночас саме це місто стало першим символом гостинності та відкритості польського народу щодо біженців з України. Безліч громадських організацій, велика кількість волонтерів щоденно намагається створити домашній затишок і тепло для кожного, хто тікає від війни. Навіть якщо його подорож продовжується далі на захід і у Перемишль він завітав на одну ніч.

«Болючим образом для мене була велика кількість людей на кордоні. Саме Перемишль першим їх приймав. Я мав нагоду двічі від початку війни відвідати Перемишль. Перший раз стався укінці березня, а другий раз — у травні. Сьогодні вже третій раз із Синодом. Мене вразив напис на вокзалі у Перемишлі, де було написано: „Тут можете почувати себе у безпеці“. Проте, ті люди, які перетнули кордон, попри те, що виглядали втомленими, виснаженими переходом кордону, поводили себе чемно, гідно, допомагаючи один одному. Я бачив на власні очі, як маленька дитина взяла сумку старшому чоловікові, щоби допомогти», — каже співрозмовник.

Відкритість польського населення

«Водночас польське населення доволі гарно відкликнулося на потреби сьогоднішньої України. Часто ми себе сьогодні запитуємо: як так сталося, що повоєнний час не завжди був позначений вмінням лікувати рани між Україною і Польщею, але сьогодні потреби людей, які перетнули кордон, є надзвичайно важливими. Поляки справді відкрили свої домівки. Як згадували часто латинські єпископи, та вислужений митрополит Перемишля Юзеф Міхалік зокрема: у Польщі не існує жодного табору для біженців. Поляки старалися знайти місця для проживання у своїх домівках. Можливо, саме у такий спосіб пишеться новітня історія. Натомість поляки пояснюють це наступним чином: у 80-их роках минулого століття, коли у Польщі запровадили воєнний стан, багато поляків були змушені через Австрію тікати до Італії. Пригадуючи гостинність австрійського та італійського народів, через 40 років вони прагнуть цим жестом допомогти тим, хто перебуває у потребі», — наголошує на гостинності і щедрості польського народу владика Богдан Данило.

У неділю, 10 липня, члени Синоду Єпископів УГКЦ роз’їдуться по українських парафіях у Польщі, щоб виразити вдячність польському народові за його підтримку українців та щоб засвідчити близькість із співвітчизниками, які були змушені тікати від війни у чужу країну. «Наша зустріч на парафіях, можливість роз’їхатися по різних парафіяльних спільнотах буде у певній мірі словом подяки для польського народу. Водночас Синод прагне бути близько із людьми, відчути їхні потреби. Я надіюся, що кожен із нас зустріне у тих парафіях людей, які в останні три-чотири місяці знайшли дім на території Польщі».

Україна не сама у своїй боротьбі із Голіафом

За словами єпископа, він мав нагоду за два тижні до початку війни бути у Львові. У цей час відбувалося чергове засідання Постійного Синоду УГКЦ. «Тоді було сказано три речі, які мене надихнули. Перше — війна із Росією не починається і не приготовляється, адже вона розпочалася у 2014 році окупацією Криму та частин Донецької і Луганської областей. Друге — нас просили поза межами України говорити правду про усі злочини. Мені здається, що сьогодні кожна людина у світі знає про Україну, про Маріуполь та Бучу, про інші місця, де повторяються воєнні злочини у XXI столітті. І третє — це те, що було чітко сказано: „Це наша земля і тому ми не можемо відійти. Ми будемо воювати!“ У цій біблійній війні між Давидом і Голіафом, Україна, яка вважається слабшою у мілітарному розумінні, у кількості військової техніки, продовжує боронити свою землю і робить це ефективно».

«Бог пропонує сьогодні для нас нагоду допомогти ближньому. Коли ми у минулому читали Євангеліє про Страшний суд, воно виглядало для нас дещо теоретичним. Сьогодні ж Бог дає перед нашими очима людей, які стали біженцями, які є голодними, потребують їжі та води, потребують задоволення природніх потреб чи місця проживання. У християнський спосіб ми покликані стати для них тим домом, який вони залишили. І це змінить тих людей і дітей, які постраждали від війни. Можливо, цей час вибудує у їхніх серцях фундамент доброти, щоб вони усвідомили, що терпіння не є чимось теоретичним, але реальним. І тому воно потребує відповіді від нас», — мовив на завершення своєї розповіді єпископ Єпархії Святого Йосафата із осідком у м. Парма (штат Огайо, США) владика Богдан Данило.